Наукові новини, Том 1, № 8, 29 серпня 2019 р.


Ви говорите/пишете/співаєте російською в Україні, тому що...

PDF

Наталія Залєток

Старший науковий співробітник сектора розроблення технологій забезпечення збереженості архівних документів відділу технологічного забезпечення архівної справи Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, 03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 24, Україна


«А на москалiв не вважайте,

нехай вони собi пишуть по-своєму, а ми по-своєму.

У ïх народ i слово, i у нас народ i слово.

А чиє краще, нехай судять люди».

Тарас Шевченко


Відповідно до даних перепису населення України (2001), українську мову вважають рідною 67,5% громадян, російську – лише 29,6% [1]. Водночас в нашій країні спостерігається диспропорційно велика наявність російськомовних «зірок» естради і телебачення та інших публічних особистостей, чию діяльність суспільство нерідко сприймає більш охоче, ніж їхніх україномовних колег. Вони ж, своєю чергою, вряди-годи навіть можуть відтворити декілька фраз українською на камеру або порадувати україномовного фана продуктом на його рідній мові. Все це частенько представляється у ЗМІ мало не як подвиг [наприклад, див. 2]. Що стосується використання російської в побуті, то в Україні чимало міст, де його показник перевищує 80% (наприклад, Харків, Одеса, Миколаїв) [3]. Все це означає, що наведені вище дані перепису є вкрай оманливими, адже коли копнути глибше, стає зрозуміло, що використання української мови в Україні далеко не таке масштабне, як могло б видатися на перший погляд, оскільки назвати мову рідною ще не означає постійно нею користуватися. Однак, чи задумувалися ви коли-небудь про причини такого становища?

Нагадаємо, що в 2019 році минуло 365 років з часу Переяславської ради та підписання «Березневих статей», які ознаменували собою початок методичного знищення ознак української державності та самобутності. Декілька століть по тому події січня-березня 1654 року стали також і потужною ідеологічною зброєю радянської влади, яка не втомлювалася стверджувати про так зване «возз’єднання» Росії та України в межах загального міфу про «три братні народи» (білорусів, українців і росіян), який росіяни і нині використовують для виправдання своїх загарбницьких дій [4; 5].

Звідси цілком закономірно виникає питання: як же так сталося, що українці вирішили піти на зближення з росіянами і ось уже впродовж 3,5 століть не можуть від нього відкараскатися? А вийшло це ось як: фактично в 17 столітті Українська козацька держава (Гетьманщина) перебувала у сфері загарбницьких інтересів Речі Посполитої (Польщі, Литви) та Кримського ханства (союзника Османської імперії (Туреччина)). Опинившись на початку Національної революції 1648–1676 рр. між такими потужними на той час державами й відчайдушно відбиваючи їхні атаки, паралельно козаки намагалися відшукати країни, з якими можна було б укласти військово-політичний союз задля успішної відсічі тодішнім ворогам. Гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький (1596-1657) висунув пропозицію піти на такий союз з Московським царством, яке на той час агресивних дій щодо України не здійснювало. 8 січня (за старим стилем — 18 січня) 1654 року козаки зібралися в Переяславі і вирішили після тривалих перемовин і під тиском обставин визнати зовнішньополітичну зверхність російського царя [6]. У березні 1654 року козацьке посольство прибуло до Москви, де згодом були укладені «Березневі статті». Вони номінально закріплювали усі привілеї козаків та права інших прошарків українського суспільства, а також номінально підтверджували незалежність українського уряду у веденні внутрішньої політики. Що стосується зовнішньополітичної діяльності, то український уряд й справді відмовлявся від самостійного її ведення, визнавав протекторат московського царя і погоджувався сплачувати щорічно податок до його казни. Московити, в свою чергу, обіцяли вступити у війну проти Польщі на боці України та надати військову допомогу у випадку нападу Кримського ханства [7]. І все. Тобто про контроль московитів над внутрішніми справами українців не йшлося.

Однак подальші події продемонструють, що договір, який українці вважали тимчасовим військово-політичним союзом, московити потрактували по-своєму і вирішили підкорити собі перших. Б. Хмельницькому знадобилося два роки, щоб усвідомити це. У 1656 році він вже переконував, що від росіян треба тікати, а у зовнішньополітичному плані прагнув переорієнтуватися на Швецію [8]. Проте цим його планам не судилося здійснитися : у 1657 році Хмельницький помер, а його наступники не змогли протистояти одночасно полякам, туркам та російському царю, чия потужність продовжувала зростати. Так, у жовтні 1659 року гетьман Юрій Хмельницький був змушений підписати Переяславську угоду, яка передбачала низку кабальних умов Московії щодо України [9]. У 1662 році було створено приказ (який було названо Малоросійським, щоб психологічно затвердити статус московської/російської колонії) для управління територіями Лівобережної України. Саме цей орган затверджував кандидатури на посаду гетьмана, призначав воєвод в українські міста, контролював дії гетьманського уряду, а також координував діяльність православної церкви в Україні [10]. Так, за вельми короткий термін, українці були змушені звітувати перед «союзниками» щодо своїх внутрішніх справ, а ті вже розпочали на їхніх територіях кампанію зі зросійщення. У контексті розвитку української мови перебудова управлінського апарату і необхідність звітувати перед Москвою означала, що козацькі полки та сотні, документообіг яких вівся українською мовою (скорописом), почали поступово переходити на російську, щоб московське чиновництво могло зрозуміти зміст їхніх документів [11]. Вже на початку 18 століття починається масштабний наступ на мову на законодавчому рівні. Так, у 1720 році Петро І видав указ про заборону видавати книги українською мовою та вилучення українських текстів з церковних книг. Указом Петра ІІ всі державні постанови і розпорядження, видані українською, необхідно було перекласти російською (1729). Крім офіційних вказівок були й таємні. Наприклад, відомо, що імператриця Анна Іванівна (1693-1740) в 1734 році наказувала «правителю Малоросії» князю Олексію Шаховському (бл. 1690-1737) заохочувати шлюби українців з росіянами з метою приведення «в свойство с великоросами», а по суті – асиміляції [12]. Природна толерантність більшості українців до інших культур стала деструктивно небезпечною при взаємодії з більш агресивними, більш амбітними і набагато менш толерантними росіянами.

Деяке послаблення тиску на українську мову і культуру спостерігалося під час правління Єлизавети Петрівни (1709–1761), проте її наступниця – Катерина ІІ (1729–1796) – завдала нищівного удару по українській державності та культурі [13]. У 1764 році імператриця остаточно ліквідувала Гетьманщину, українську козацьку державу на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля [14], віддавши правління на її територіях колегії. Наступного року територію колишньої Гетьманщини було реформовано в губернію. Паралельно йшов процес ліквідації автономії слобідських козацьких полків, що завершився утворенням того ж року Слобідсько-Української губернії. У 1775 році було зруйновано Запорізьку Січ.

Знищуючи залишки державності, імператриця паралельно взялася за мову та культуру: у 1763 році вона заборонила викладати українською в Києво-Могилянській академії, а 1775 року закрила українські школи при полкових козацьких канцеляріях. Її наступники цю справу продовжили і навіть вивели на новий рівень у 1804 році Олександр І (1801-1825) забороняє всі україномовні школи, що призвело до падіння рівня освіченості українства. У 1832 році вже новий цар Микола І організував на Правобережжі російськомовні школи за тим самим зразком, що і по всій імперії. А 15 років по тому за його ж правління буде ліквідовано славнозвісне Кирило-Мефодіївське товариство, членами якого були видатні постаті української культури, такі як Тарас Шевченко, Микола Куліш, Микола Костомаров [15].

У 1860-1870-х рр. українській мові було завдано потужного удару: у 1863 році відповідно до указу міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва (1815-1890) було заборонено друкувати освітню, духовну та наукову літературу українською мовою (в історію документ увійшов під назвою Валуєвський циркуляр). У 1876 році імператор Олександр ІІ видав Емський указ, розширивши дію цієї заборони: відтоді не допускалося ввезення україномовної літератури на територію імперії. Крім того, не дозволяли видавати українською твори та переклади з іноземних мов, проводити театральні вистави, публічні читання. Заборона діяла також на навчання українською мовою.

Наслідки очевидні: діяльність українських освітян і діячів культури була паралізована. Припинив існування Південно-Західний Відділ географічного товариства [16], навіть російськомовна газета «Киевский телеграф» (яка торкалась багатьох культурних проблем українства, а тому була під прицілом російської влади). Багатьом українським діячам, таким як М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Зібер, П. Чубинський, С. Подолинський, П. Житецький та інші, довелося через свою діяльність емігрувати за кордон. Паралельно в свідомості населення Російської імперії формувався імідж російської мови як престижної, такої, що є показником високого соціального походження, освіченості та міщанства на противагу малоосвіченим і зубожілим україномовним селянам, так званим «малоросам». Докладалося чимало зусиль для «сближения» росіян та «инородцев», «обрусения» останніх [17].

Проіснував Емський указ до 1905 року. Однак нове століття, початок якого подарував українському народу чимало непересічних особистостей в багатьох сферах, що пробудило національну свідомість, в кінцевому рахунку обернулося для нього ще більшою кількістю формальних та неформальних заборон на національно-культурне самовираження і, найголовніше, небаченого масштабу кривавими репресіями, внаслідок яких велика частка культурної і інтелектуальної еліти нації була знищена фізично.

Після поразки у нерівній боротьбі під час Української революції (1917-1921), було сформовано одну із союзних республік Радянського союзу – Українську Радянську Соціалістичну Республіку, що увійшла до його складу в 1922 році. У квітні 1923 р. задля стабілізації становища у союзних республіках, радянський уряд проголосив курс на коренізацію, тобто, просування національних мов і культур у всіх сферах життя. В УРСР це означало початок українізації. Під час впровадження цієї політики чимало видатних українців із завзяттям розпочали активну діяльність, за що невдовзі поплатилися. Радянський режим швидко усвідомив, що розвиток національних культур несе загрозу існуванню СРСР, проте його заохочення впродовж нетривалого проміжку часу показало їм найактивніших його провідників, яких влада і вирішила позбутись. Багато молодих українських літераторів, філософів, художників, музикантів та діячів інших сфер, що подарували українському народові високохудожні твори були знищені сталінським режимом і цей культурний геноцид отримав назву «Розстріляне відродження» [18]. Відправлені у заслання, доведені до самогубства, розстріляні радянською владою у 1930-х рр., вони мали стати тим поколінням, яке б відродило українську культуру, століттями пригноблювану російськими царями. Лише серед вбитих в урочищі Сандармох (Республіка Карелія), де знайшли свою смерть від рук радянського режиму 9500 осіб 58 національностей, налічувалося 287 уродженців України [19]. Серед них Лесь Курбас (1887-1937), Михайло Яловий (1895-1937), Валер'ян Підмогильний (1901-1937), Микола Куліш (1892-1937), Микола Зеров (1890-1937), Марко Вороний (1904-1937) та багато інших.

Незручним і загрозливим для радянської влади був і незалежний український селянин. Його знищували шляхом розкуркулення, а численні повстання проти радянської влади на початку 30-х років вдалось загасити тільки штучно створеним Голодомором (1932-1933) [20]. «Зачистивши» території від неугодних, радянська влада переселяла на них росіян, особливо до східних та південних частин України – Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Запорізької, Харківської, Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Станом на кінець 1933 року лише до Дніпропетровщини було відправлено 109 ешелонів з переселенцями [21].

Черговий наступ на українство відбувся у роки Другої світової війни та після неї. Багато фактів свідчать про боротьбу радянського уряду безпосередньо з бійцями ОУН та УПА, проте маловідомою залишається інформація про те, що навесні 1944 року НКВС СРСР видав інструкцію щодо депортації із Західної України ще й членів їхніх родин. Лише в 1944-1948 роках з Рівненської, Львівської, Волинської, Станіславської, Тернопільської, Дрогобицької, Чернівецької областей депортували більше 100 тисяч осіб [22].

У 1960-1970-х роках радянський уряд продовжував наступ на українську мову. Зокрема, було взято курс на «зближення» української та російської мов шляхом пристосування першої до останньої. У квітні 1960 року О. Палладін, Ю. Даденков та І. Білодід повідомляли до ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР, що: «У зв’язку з виходом “Правил русской орфографии и пунктуации” (Москва, Учпедгиз, 1956), [...] за нашим дорученням комісія Інституту мовознавства Академії наук УРСР підготувала 2-ге видання “Українського правопису”[...]. У 2-му виданні “Українського правопису” усунуто непотрібні розбіжності з правилами російської орфографії і пунктуації [...]» [цит. по 23]. І зараз поступово відбувається відновлення самобутності українського правопису, русифікованого в радянські часи [24]. Паралельно у 1960-1970-х роках спостерігалася нова хвиля репресій проти українських діячів (шістдесятників, дисидентів).

Вивчення ж російської стало обов’язковим ще з 1938 року. Побудувати більш-менш пристойну кар’єру без її знання в Радянському Союзі було просто неможливо [25]. Широко практикувалося призначення на адміністративні посади у державних органах столиці і обласних центрів УРСР саме етнічних росіян, завдяки чому досі чимало середніх і великих українських міст заселено їхніми нащадками. Багато з них і їхніх нащадків, завдяки радянським адміністративним зв’язкам, заснували власний бізнес і домінують у бізнесовому середовищі цих міст нині. Але якщо ви відвідаєте села навіть в Донецькій і Луганській областях, то пересвідчитесь, що там говорять українською, тому що там насильно не міняли етнічний склад населення.

Все вищезазначене справило неабиякий вплив на українців. Подолання наслідків потребує чимало часу адже до недавнього часу значна кількість українських громадян розглядала україномовність як ознаку ретроградності, сільського походження, малоосвіченості. Недарма чимало вихідців з села, переїхавши до міста часто намагались відразу перейти на російську, ніби відмежовуючи своє «старе і неблагополучне» сільське життя від «модного та успішного» міського. Насправді ж, упереджене ставлення до села, його дискредитація і занепад є наслідком радянської пропаганди, як і той факт, що україномовний громадянин змушений відчувати себе чужим серед своїх, намагаючись заговорити українською в компанії друзів, на роботі чи у будь-якому іншому місці, де звикли говорити російською. На жаль, покоління українців, народжених у незалежній державі, все ще є носієм комплексу меншовартості, успадкованого від старших родичів, що є джерелом деструктивних для української мови та культури стереотипів. Проте в останні роки неможливо не помітити позитивної динаміки, бо чимало громадян у великих містах усупереч ментальному тиску оточення вже спілкуються переважно українською.

Отже, здійснивши історичний екскурс у колонізаційну, мовну та культурну політику Московського царства, Російської імперії і Радянського союзу на українських теренах, стає зрозуміло, що знищення української мови, знецінення її авторитету методично і цілеспрямовано здійснювалося впродовж 3,5 століть. Багато в чому мети вдалося досягти, адже на сьогодні в Україні й справді недостатньо україномовного продукту пристойної якості, гідного для наслідування і шанування, а значний відсоток населення й досі вважає, що українська мова поступається престижністю російській.

У цьому контексті ухвалення і введення в дію 9 липня 2019 року закону про мову виглядає вже не як «репресії проти російськомовних» і «перешкоджання діяльності незалежних українських російськомовних ЗМІ», як багато хто намагається це представити. Це цілком гуманний, прийнятний і толерантний засіб відновлення належного статусу української мови в Україні, де її віками намагалися знищити [26].

Сьогодні відбувається поступове відродження україномовного культурного продукту, збільшилась талановита плеяда акторів, композиторів, письменників, перекладачів, співаків, яка поволі зростає кількісно та якісно. Проте у публічному просторі держави ще непропорційно до етнічної складової населення країни поширена російська мова, і щоб змінити ситуацію замало просто мати закон про мову і стимулювати українських митців виробляти більше якісного україномовного продукту, потрібно також, щоб кожен громадянин України долучився до цього процесу шляхом усвідомлення важливості української культури, історії та ідентичності для нашої країни, і діяв на основі цього усвідомлення — спілкуйтесь, творіть, співайте українською!



Список літератури


1. Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року, Всеукраїнський перепис населення, 2001 (http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/)

2. MONATIK поразил новой песней на украинском языке (видео), РБК-Україна, 20 травня, 2018 (https://styler.rbc.ua/rus/zvyozdy/monatik-porazil-novoy-pesney-ukrainskom-zyke-1526824189.html)

3. Бігай К. Хто в Україні розмовляє українською, НВ, 22 лютого, 2017 (https://nv.ua/ukr/opinion/hto-v-ukrajini-govorit-ukrajinskoju-691367.html)

4. Загальноросійська ідея, Вікіпедія (https://uk.wikipedia.org/wiki/Загальноросійська_ідея)

5. Янковський О. Переяславська рада 1654 року: «зрада» чи «перемога»? (https://ua.krymr.com/a/pereiaslavska-rada-1654-roku-zrada-chy-peremoha/29719524.html)

6. Горобець В. М. Переяславська рада 1654, Енциклопедія історії України (http://www.history.org.ua/?termin=Pereiaslavska_rada_1654)

7. Степанков В. С. Березневі статті 1654 р., Енциклопедія історії України (http://www.history.org.ua/?termin=Bereznevi_statti_1654)

8. Даниленко В. Ідеологічні засади «возз'єднання» України з Росією // Україна ХХ ст.: Культура, ідеологія, політика : Зб. ст. - К. : Ін-т історії України НАН України, 2005. - Вип. 8. - С. 3-11 (http://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/123456789/13487/1/Danylenko.pdf)

9. Газін В. В. «Переяславська наступальна операція»: московська політика стосовно козацької України в 1654-1659 рр. // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки. - 2012. - Т. 22. - С. 246-264 (http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npkpnu_2012_22_24)

10. Малоросійський приказ, Вікіпедія (https://uk.wikipedia.org/wiki/Малоросійський_приказ)

11. Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.: 3бірник документів / Упорядн., авт. передм. та комент. В. Й. Горобець; Авт. вступ. ст. В. В. Панашенко;. Ред. кол.: О. М. Мироненко (голова), К. А. Вислобоков, Л. А. Дубровіна (відп. ред.), І. Б. Усенко, В. В. Цвєтков, Ю. С. Шемшученко. АН України. Інститут української археографії; Центральна наукова бібліотека ім. В. І. Вернадського; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. – К.: Наук. думка. 1993. – 392 с.

12. Хронологія заборон української мови, Вікіпедія (https://uk.wikipedia.org/wiki/Хронологія_заборон_української_мови)

13. Гуржій О. І. Україна в суспільно-політичних комбінаціях імперського уряду Росії (30-90-ті рр. XVIII ст.). – Київ: Інститут історії України НАН України, 2019. – 205 с.

14. Гуржій О.І. Гетьманщина, Енциклопедія історії України, (http://www.history.org.ua/?termin=Getmanshchyna)

15. Кирило-Мефодіївське товариство, Вікіпедія (https://uk.wikipedia.org/wiki/Кирило-Мефодіївське_товариство)

16. Південно-західний відділ Російського географічного товариства, Вікіпедія (https://uk.wikipedia.org/wiki/Південно-західний_відділ_Російського_географічного_товариства)

17. Доклад министра народного просвещения Д. А. Толстого «О мерах с образованием населяющих Россию инородцев» (1870 г.), Хрестоматия по истории педагогики под ред. С.А.Каменева, сост. Н.А.Желваков, М., 1936 г. (публикуется с небольшими сокращениями) (http://www.detskiysad.ru/raznlit/istped012.html)

18. Розстріляне відродження, Вікіпедія (https://uk.wikipedia.org/wiki/Розстріляне_відродження)

20. Голодомор в Україні (1932—1933), Вікіпедія (https://uk.wikipedia.org/wiki/Голодомор_в_Україні_(1932—1933))

21. Зануда А., Дорош С. Розкриття архівів: як після Голодомору на Донбас переселяли росіян, ВВС, 2 червня, 2015 (https://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/06/150522_holodomor_donbass_russia_az)

22. Цалик С. Блог історика: як українців до Сибіру виганяли, ВВС, 5 квітня, 2019 (https://www.bbc.com/ukrainian/news-47815544)

23. Парахіна М. Б. Особливості русифікації в УРСР у другій половині 1950 – першій половині 1960-х рр. (з історії мовної проблеми) // Український історичний журнал. - 2014. - № 4. - С. 128-146 (http://nbuv.gov.ua/UJRN/UIJ_2014_4_10)

24. Український правопис 2019 року, Вікіпедія (https://uk.wikipedia.org/wiki/Український_правопис_2019_року)

25. Клочко Р. Мова не на часі. Становище української мови в радянській Україні (1960–1970-ті роки), Дзеркало тижня, 21 липня, 2019 (https://dt.ua/HISTORY/mova-ne-na-chasi-317961_.html)

26. В Україні набув чинності закон про державну мову. Для кого українська є обов'язковою і які штрафи, ТСН Україна, 16 липня, 2019 (https://tsn.ua/ukrayina/v-ukrayini-nabuv-chinnosti-zakon-pro-derzhavnu-movu-dlya-kogo-ukrayinska-ye-obov-yazkovoyu-1378620.html)


попередня стаття/наступна стаття